Надія Дивилася Телевізор, Як Раптом У Двері Подзвонили. Жінка Відкрила Двері І Ахнула – На Порозі Стояв Сусід Ігор З Пакетами Продуктів У Руках! – А Я Тут З Магазину Йшов, – Сказав Він. – Вирішив Тебе Провідати І Смаколиків Приніс. – О, Боже Та Не Треба Було! – Заметушилась Надія. Ігор По-Хазяйськи Зайшов На Кухню І Почав Викладати Продукти. – А Що Це В Тебе Порожньо У Холодильнику, Непорядок! – Сказав Ігор. – Де В Тебе Каструльки, Зараз Супу Зварю? Надія Сиділа І Не Розуміла, Що Відбувається

Заміж Надія вийшла з великого кохання. Сергій був симпатичним хлопцем, високим з карими очима та приємною усмішкою. Правда багато дівчат на нього заглядалися, але він вибрав саме Надію. Вона гарна, світловолоса з блакитними очима. Сергій навчався на третьому курсі, коли побачив її – першокурсницю!

Надія виділялася серед інших довгим волоссям, заплетеним у товсту косу. Багато дівчат дивувалися, що вона ходить із косою, деякі відвертого говорили вслід:

-Якась старомодна, сільська, зараз у всіх стрижки…

Але Надія на них не звертала уваги.

Сергію сподобалася Надія, як тільки він її побачив. Деякі молоді люди також приділяли їй увагу, але вона одразу обрала Сергія. Потім було весілля, а згодом народилася донька.

Надія – жінка хазяйська, і так сталося, що в їхній сім’ї вирішувала всі питання.

 Сергій від господарських турбот був далекий, вважав, що він заробляє гроші, віддає дружині і цього достатньо для сім’ї.

А вона тягала сумки з магазину, готувала, з донькою займалася, прибирала, прала, незважаючи на те, що теж працювала, але все встигала…

Звичайно, на себе часу не залишалося, і було їй не до зачісок і макіяжу. Все так же заплітала косу…

А чоловік лежав на дивані, чи ходив на риболовлю. Але Надія сприймала це спокійно, бо в інших чоловіки гульбанять, сваряться, а її Сергій он який поступливий.

Коли дочці виповнилося п’ятнадцять років, чоловік спокійно сказав Надії:

-Я йду від тебе. Ти навіть не помічаєш, що в мене з’явилася інша жінка. Не жінка, а леді, яка знає собі ціну, завжди із зачіскою і стежить за собою. Не те, що ти – все життя ходиш із однією зачіскою, зі своєю косою. А вона мене любить і називає сонечком.

Надія, дивлячись на чоловіка строго, без сліз, відповіла:

-А якби ти хоч чимось допомагав, а не лежав на дивані, то я могла б і собі приділити увагу. Ти хоч раз сходив у магазин, чи допоміг донести сумки із продуктами? От і йди до своєї «леді», вона тебе навчить усьому.

Надія навіть не плакала, чомусь не було сліз, образа була на себе, що вона справді все взяла на себе і тягне досі. А чоловікові що лишається робити? Тільки дивитися на інших жінок.

Донька закінчила школу, вийшла заміж. А Надія хоч і залишилася сама і досі не викорінила звичку «все встигнути, все зробити вчасно».

Інакше вона не вміє, справи господарські нікуди не поділися, щось готує, запрошує свою сусідку у гості, з якою багато років дружать. А ще донька з чоловіком придбала дачу, вона і там допомагає, закриває огірочки, варить варення.

Донька із зятем наповнюють машину під зав’язку і відвозять, а вона радіє, що допомагає, онука любить полуничне варення та яблучний джем.

Зараз Надія на пенсії, але часу вільного у неї майже немає, все життя її проходить у метушні. Вона із сусідкою навіть на танці ходить, встигають в кінотеатр сходити і на виставку. Сусідка її одружена, і не втрачає надії познайомити подругу з чоловіком. Їй прикро, що така жінка на самоті проживає своє життя.

Якось приходив Сергій. Сусідка бачила у вікно, як той ішов, опустивши голову. Зрозуміла, що не все гаразд у нього там. Надія зустріла колишнього з усмішкою:

-Привіт. Щось ти не радісно виглядаєш. Твоя «леді» змінила тебе. Куди поділося те сонечко?

-Надія, не іронізуй, я прийшов помиритися, і сподіваюся, що знову будемо з тобою жити мирно і спокійно, – він винно тупцював біля порога.

-Не минуло й десяти років, як ти повернувся. А ти мені не потрібний, я добре живу без тебе, не сумую, і все з тією ж зачіскою. Зачіску не поміняла, хоч сусідка мене майже вмовила, мабуть, таки поміняю.

-Надія, ну про яку ти зачіску говориш? Я прийшов помиритися, я давно вже нишком спостерігаю за тобою, ти просто не помічаєш. Знаю, що живеш сама, давай почнемо все спочатку, га? Я навіть з донькою розмовляв, просив допомогти, але вона сказала:

«Коли йшов, мене не питав, от і тепер не питай нічого». Напевно, ти налаштувала її проти мене.

Надія здивувалась, вона від доньки ніколи подібного не чула.

У них ніколи не було розмов про її батька, вона ніби уникала цих розмов.

Сусідка бачила у вікно, як Сергій, опустивши голову, йшов із двору, крадькома кидаючи погляд на вікна квартири. Зрозуміла, що Надія відправила додому свого колишнього чоловіка.

Надія у свої п’ятдесят років ще сподівалася на зустріч з гідним чоловіком, який її поважатиме і розумітиме.

Вона зізнається сама собі, що не проти знайомства, адже кожній самотній жінці цього хочеться і в двадцять п’ять і в п’ятдесят років. Вона навіть близько двох місяців зустрічалася з чоловіком, але не зійшлися характерами.

Нещодавно в їхньому під’їзді оселився новий мешканець, купив квартиру та переїхав.

Виявився самотнім чоловіком років близько шістдесяти.

Ігор, так звали сусіда, виявився на вигляд невисоким, не красень, але завжди акуратно і чисто одягнений, поголений.

І дуже галантний із сусідками. Обов’язково притримає двері у під’їзд, пропустить уперед, або допоможе донести сумку до квартири.

Надії кілька разів теж допомагав, вона поважала Ігоря за гарне виховання та порядність, але, як чоловіка до уваги не брала. На вигляд з її колишнім чоловіком, він був не рівня.

Але ось життя, воно непередбачуване. Якось несподівано і випадково Надія заслабла.

Надію заспокоїли, нічого серйозного, але доведеться деякий час полежати.

Надія не стала непокоїти дочку, у неї своя родина, вона працює. Тим більше, сусідка пообіцяла, що з магазину продукти принесе.

Минуло кілька днів, Надія вже потрошки ходила по квартирі, але на вулицю поки що не виходила.

Якось вона сиділа на дивані і дивилася телевізор, як раптом у двері подзвонили.

-Мабуть сусідка, – подумала Надія і попрямувала відчиняти.

Жінка відкрила двері і ахнула…

Замість сусідки на порозі стояв Ігор із повними пакетами у руках і посміхався!

-Доброго ранку, – сказав він. – А я ось тут із магазину йшов, і вирішив зайти. Думаю, що це тебе давно не видно, куди зникла? А сусідка мені сказала, що ти заслабла, а я й не знав. Ось вирішив тебе провідати і смаколиків приніс, сподіваюся, ти рада?

-О, Боже та не треба було! – заметушилась Надія. – Ну проходь, Ігорю…

Ігор раптом якось по-хазяйськи зайшов одразу на кухню і почав викладати продукти, а Надії стільчик підставив. Відкривши холодильник, він запитав:

-А що це в тебе порожньо у холодильнику, непорядок! Напевно, на одній сухомʼятці? Де в тебе каструльки, зараз суп зварю. Мабуть, давно гаряченького не їла?

Надія сиділа і не розуміла, що відбувається.

Але він це сказав із такою турботою і теплотою, що їй стало приємно і спокійно. Вона подумала:

-Нічого собі гість! Та він тут, ніби у себе вдома господарює!

А Ігор, як ні в чому не бувало, поміж справою та розмовами, почистив картоплю, цибулю. Суп вийшов смачним та наваристим. Пообідали разом, він прибрав зі столу, вимив посуд і попрощавшись пішов, побажавши їй якнайшвидшого одужання.

Надія, залишившись сама не знала, як поводитися і що думати. Чи то претензії пред’являти Ігорю, чи то дякувати, але вирішила трохи почекати та подивитися, що далі буде. А Ігор наступного дня прийшов знову насмажив котлет, зварив картоплю і знову обідали разом. Надії було приємно та смачно.

Вона вже виходила на вулицю, а Ігор далі заглядав до Надії щодня. Вона вже звикла до його присутності, і коли його довго немає, нудьгує, поглядає на годинник, а іноді гуляють з ним разом. Вона дивується сама собі:

-Здавалося б зовсім чужа людина, і яка справа йому до мене, а весь час поряд. І я вже без нього не обходжусь. Недаремно сусідка каже, що це доля. Звикла я до його турботи.

Виявилося, що Ігор не тільки доброчесна і душевна людина, але ще й начитаний, з почуттям гумору та власної гідності. Він викладав в інституті і от вирішив піти на пенсію.

Поступово вони разом почали їздити на машині Ігоря на дачу до дочки, він і там поводиться так само по-хазяйськи, все в нього ладиться, а який чудовий шашлик у нього виходить! Навіть зять оцінив.

Ось так новий сусід непомітно увійшов у самотнє життя Надії, несподівано і неждано осяявши її теплом і радістю. Минув час. І щоразу, коли Надія дивиться на свого Ігоря, думає:

-А я ж і не розгледіла одразу його душу. Зовнішність оманлива. А якби не моя слабість, я запросто могла б втратити такого дбайливого і коханого чоловіка…

…Надія щаслива, тому що пізнє кохання, воно як сонце після похмурого дня. Це нагорода за терпіння від долі!